Легенди назви Олешин

Де, як і коли засновано село Олешин? Це вже важко нині вияснити. Існує багато легенд. За однією з них історію села розпочали декілька молодих сімей – вихідців з Прикарпаття. Наприкінці 14 століття невеличка група чоловіків з жінками на конях вирушили на схід у пошуках затишнішого місця як від кліматичних негараздів і від постійно нападаючих ворогів.

Довго їхали вершники на схід, притримуючись берега річки Бог. Вони були високі на зріст – до 2-х метрів, мали великі ступні ніг та кисті рук. (Про це свідчили пізніше викопані кістяки перших поселенців). На одній із зупинок для відпочинку, вершники уважно розглянули місцевість: річка Бог з чистою і прозорою водою, дуже багата на рибу, широкий до 2 км берег заріс очеретом та верболозом. Тут гніздиться різна птиця і дрібні звірі. На північ, за пагорбами, простягнувся ліс. А далі на схід за 3 –4 км видно внизу село – на правій стороні Бога (теперішній Хмельницький). Тут вирішили мандрівники зупинитися для побудови жител. На пагорбах, на північ від берега річки почали будувати житла з глини і очерету. І до цього часу ця частина села зветься “гірка” (гора).

Жителі села були дуже бідні, ходили в потертій одежі, а влітку – напівголі. Тому їх назвали голиші. За селом збереглась назва Голишин край, пізніше Голишин, а згодом – Олешин. Про історичність цієї назви свідчить сусіднє, тепер село Іванківці, старожителі якого і понині називають олешинців голишами, голошпігами. Поселенці почали спілкуватися з жителями сусіднього села – Плоскирівці. Одружувалися, збільшувалося число сімей. Займалися землеробством, мисливством, риболовлею. В Плоскирівцях (потім Проскурів) почало розвиватися ремісництво. Відомо також за переказами, що від цих втікачів відділились Іван, Калиник, Гринь. Згодом і пішли назви навколишніх сіл – Іванківці, Калинівка, Гринівці.

Про заснування села Олешин вихідцями із Прикарпаття свідчить місцева говірка, що була у мові жителів села аж до 50-х років минулого століття, наприклад:

     “Я такім ся злякла” – “Я так злякалася”.

     “Ходилисьте до цьоці” – “Ходили до тітки”.

     “Детско так ся наплакало” – “Дитина так наплакалася”.

     “Наливсь у нецьки води?” – “Налив у ночви води?”

     “Найся на тому стане” – “Хай на тому станеться”

     “Булисьмо в тої кубіти” – “Ми були в цієї жінки”.

Така прикарпатська говірка зменшилася і зовсім зникла, коли в кінці 40-х на початку 50-х років хлопці з далеких від Проскурова сіл стали одружуватися з олешинськими дівчатами, щоб мати можливість працювати на підприємствах Проскурова і ст. Гречани. Жартома Олешин називали “Зятьківці”.

За іншою легендою, ще за часів Козаччини на території Олешина був дуже дивний шинок (він стояв на острівці, посеред Олешинського ставка). Коли козаки (М. Кривоніс, Б. Хмельницький, інші) проходили повз село Олешин, то, звичайно, забігали випити по чарочці… але у цьому шинку зовсім не було закуски, ні сальця, ні хліба… От і говорили вони:

     -Ти куди йдеш?

     -Туди, де ГОЛИЙ ШИНОК.

Ніхто досі не знає, чому цей шинок був ГОЛИМ, але тепер село називається Олешин. Люди кажуть, що вночі, на свято Покрови на острові, де стояв Голий Шинок, чути веселі голоси Кривоноса, Богуна, Хмельницького…

Існує ще одна легенда, яка вже багато століть передається з покоління в покоління переповідає таку історію. Колись давним-давно, ще коли Південний Буг був глибоководною рікою і по її водах плавали великі судна, одне із суден під час бурі було вщент розбито. На берег викинуло хвилею лише кілька людей, що вціліли. Одежа в них була така обшарпана та подерта, що люди їх прозвали голешанами. Та обдивившись на благодатну природу, яка прийняла невідомих людей в своїй обійми, голиші ще не раз дякували долі, що викинула їх саме на цій землі, бо скільки вони земель не бачили, та таку відвідували вперше. А земля стала дякувати їм за таких господарів, котрі багатіли від подарунків. Кожен із колишніх голишів став господарем і освоїв нові землі. Олесь хилився біля річки і цю територію назвали Олешин. Іван оселився в кінці села Олешин і ту територію назвали Іванківці, Калин – територію сучасної Калинівки. Гринь любив ліс, поселився біля нього, заснував Лісові Гринівці; а поблизу сусідом став Килим, заснувавши Климашівку. Так і живуть і тепер ці села, як добрі сусіди.